вторник, 31 марта 2020 г.

                                                                              01.04
                                                                       ФК 11 клас
Тема:Техніка бігу на короткі дистанції
У бігу на короткі дистанції широко поширений звичайний старт, при якому передня колодка встановлюється на відстані 1,5-2 стопи від стартової лінії, а задня - на відстані 2,5-3 стоп (або довжини гомілки від передньої колодки). Опорна площадка передньої колодки нахилена під кутом 45-50 °, задній - 60-80 °. Відстань по ширині між колодками одно 18-20 см. При «розтягнутому» старті відстань від стартової лінії до першої колодки збільшено до 2-3 стоп, від першої до другої - від 1,5 до 2 стоп. При «зближеному» старті відстань від стартової лінії до першої колодки - 1,5 стопи, від першої до другої - 1 стопа. При «вузькому» старті відстань від стартової лінії до першої колодки не змінюється, а змінюється відстань від першої до другої колодки від 0,5 стопи і менше.
За командою «На старт!» (Рис. 2.5) бігун займає положення низького старту, яке характеризується наступними розташуванням частин тіла. З положення упор зігнувшись, бігун найсильнішої поштовховою ногою рухом спереду назад упирається в площадку передньої колодки, а іншою ногою - в задню колодку. Ставши па коліно ззаду стоїть ноги, бігун приймає положення упору - ставить руки впритул до стартової лінії.
Виконання команди «На старт!»
Мал. 2.5. Виконання команди «На старт!»
Пальці рук утворюють пружний звід, кисть паралельна лінії старту. Прямі ненапружені руки розставлені на ширину плечей. Голова продовжує вертикаль тулуба, спина рівна або трохи напівкругла. Погляд спрямований вниз за лінію старту. Вага тіла рівномірно розподілена між руками, стопою попереду стоїть ноги і коліном іншої ноги. Стопи спираються на поверхню колодок так, щоб носок шиповок стосувався поверхні доріжки.
За командою «Увага!» (Рис. 2.6) бігун злегка випрямляє ноги, відриває коліно ззаду стоїть ноги від доріжки. Цим він кілька переміщує ЗЦМ тіла вгору і вперед, плечі висуваються за лінію старту. Тепер вага тіла розподіляється між руками і ногою, що стоїть попереду. Ступні щільно впираються в опорні майданчики колодок. Таз піднімається вище рівня плечей на 10-15 см. М'язи сідниць напружені, ноги заряджені на рух. Тулуб тримається прямо. Голова залишається в незмінному положенні по відношенню до тулуба. Погляд спрямований вниз. Положення бігуна, прийняте по команді «Увага!», Не повинно бути надто напруженим і скутим. Але в той же час спринтер повинен перебувати в стані стислої пружини, бути готовим стартувати.
Техніка низького старту. Основні команди
Мал. 2.6. Техніка низького старту. Основні команди
Проміжок часу між командою «Увага!» І сигналом до початку бігу правилами не регламентований. Інтервал може бути змінений стартером у зв'язку з різними причинами. Це зобов'язує бігунів зосередитися для сприйняття сигналу.
Почувши постріл (або стартовий сигнал - команду «Марш!»), Бігун блискавично спрямовується вперед. Дуже важливо відпрацьовувати моторний, а не сенсорний тип реакції. З цією метою необхідно привчати займаються відчувати, чекати сигнал, а не слухати його. Стартове рух починається з миттєвого відриву рук, як би випереджаючого сигнал, і потужного швидкого відштовхування двох ніг від колодок зі значним тиском на стартові майданчики, при цьому виконується вистрибування-вибігання вперед. Стартові зусилля переростають в різнойменну роботу ніг. Нога, що стоїть ззаду, лише злегка розгинається і швидко виноситься стегном вперед з мінімально можливим згинанням в коліні, щоб стопа пройшла низько над доріжкою (п'яту не підхльостувати). Одночасно з цим нога, що знаходиться попереду, різко випрямляється, спрямовуючи тіло бігуна вперед. Разом з відштовхуванням від колодок починається активна робота рук (частіше різнойменну), зігнутих в ліктьових суглобах, з частотою вище, ніж частота ніг. Це робиться для того, щоб бігун активно виконував кроки на перших метрах дистанції, особливо перший крок. Рухи при виході зі старту слід виконувати максимально швидко і потужно (рис. 2.7).
Рухи бігуна в першому кроці стартового розбігу
Мал. 2.7. Рухи бігуна в першому кроці стартового розбігу
Стартовий розбіг . Перший крок закінчується повним випрямленням ноги, відштовхується від передньої колодки, і одночасним підйомом стегна іншої ноги. Стегно махової ноги піднімається вище прямого кута але відношенню до опорної ноги. При правильному нахилі тіла стегно не доходить до горизонталі і помахом створює зусилля, спрямоване значно більше вперед, ніж вгору.
У бігу з низького старту всі зусилля повинні бути спрямовані на рух вперед. У першому кроці дуже важливо утримувати низьке положення ОЦМ і виконувати відштовхування з передньої колодки ближче до напрямку вектора горизонтальної швидкості. Правильне і стрімке виконання перших кроків зі старту залежить від виштовхування тіла під більш гострим кутом до доріжки. Початківцям бігунам можна привести образне порівняння, ніби вони штовхають вагонетку вперед: чим гостріше кут штовхання, тим більше зусиль вони докладають для створення швидкості. В даному випадку вагонетка - це тіло бігуна, а ноги - штовхачі.
Перший крок закінчується активним опусканням ноги вниз-назад і переходить в енергійне відштовхування. Бігуну в першому чи в двох перших кроках доводиться ставити ногу на доріжку ззаду проекції ЗЦМ тіла, в наступні кроки нога ставиться па проекцію ОЦМ тіла, а потім - попереду неї. Важливе значення для прискорення відштовхування, а значить, і просування бігуна вперед має швидке опускання ноги вниз-назад (по відношенню до тулуба). Чим швидше виконується цей рух в сукупності з швидким зведенням стегон, тим енергійніше відбувається наступне відштовхування. Чим активніше бігун ставить ногу на доріжку, тим швидше нарощується швидкість бігу. Перші кроки бігун виконує в нахилі, як би пробиваючи потилицею шлях для руху, потім з шестого- сьомого кроку починається підйом тулуба. Одночасно з наростанням швидкості і зменшенням величини прискорення нахил тіла зменшується, і техніка бігу поступово наближається до техніки бігу по дистанції. В кінці стартового розбігу бігунові важливо скинути з себе максимальну напругу і, немов продовжуючи біг по інерції, підтримувати швидкість. Природно, при цьому стомлення буде наростати повільніше.
Довжина перших кроків зі старту зростає приблизно так: 1-й крок (від передньої стартовою колодки) - 3,5-4 стопи, 2-й - 3,5-4, 3-й - 4-4,5, 4-й - 4,5-5,5-й - 5-5,5,6-й - 5,5-6, далі до 8-8,5 стоп на 12-14-му кроці. Довжина кроку збільшується завдяки тому, що разом з поступовим випрямленням тулуба кут відштовхування стає більше, польотна фаза подовжується. Але головне - це прискорення відштовхування за рахунок прикладання сили поштовху до тіла, що рухається з наростаючою швидкістю. Збільшення довжини кроків дозволяє навіть при постійній їх частоті підвищувати швидкість бігу. Разом з тим, не можна допускати надмірного збільшення довжини кроків, інакше вийде біг стрибками і станеться порушення ритму бігових рухів. Тільки вихід на оптимальне поєднання довжини і частоти кроків дозволить бігунові набрати максимальну швидкість бігу і придбати ефективний ритм бігових рухів. Оптимальну середню довжину кроку на ділянці стартового розбігу (0-25 м) рекомендується визначати шляхом множення довжини стогони на коефіцієнт 6,3. Щоб домогтися кращого результату в спринті, дуже важливо після старту швидше досягти максимальної швидкості в фазі стартового розбігу. Зазвичай його довжина 20-25 м. Закінчення стартового розбігу характеризується припиненням бурхливого зростання швидкості. Стартовий розгін вважається закінченим, коли спортсмен досягне 92-95% від максимальної швидкості, довжини і частоти кроків. Далі, приблизно до 45-55-го метра дистанції, швидкість бігу підвищується дуже повільно. У всіх випадках бігун прагне якомога швидше досягти швидкості, з якою пробігає дистанцію. Однак максимальну швидкість треба досягти без зайвої напруги, легко, вільно.
Велике значення мають енергійні рухи рук вперед-назад. У стартовому розбігу вони в основному такі ж, як і в бігу по дистанції, але з більшою амплітудою в зв'язку з широким розмахом стегон у перших кроках зі старту. На перших кроках зі старту, коли швидкість ще не розвинена і стійкість бігуна недостатня, стопи ставляться трохи ширше, ніж в бігу по дистанції. У зв'язку з цим стартові колодки доцільно розташувати трохи ширше і опорними площадками злегка всередину. При такій розстановці колодок положення бігуна на старті і на перших кроках після початку бігу буде стійкіше. Зі збільшенням швидкості ноги ставляться все ближче до середньої лінії. По суті, біг зі старту - це біг по двох лініях, що сходяться в одну до 12-15-му метру від старту. Якщо порівняти результати в бігу на 30 м зі старту і з ходу, показані одним і тим же бігуном, то легко визначити час, що витрачається на старт і нарощування швидкості. У хороших бігунів воно повинно бути в межах 0,8-1 с.
Біг по дистанції . Біг - циклічний рух, де цикл включає подвійний крок. Характерною особливістю бігового циклу є наявність безопорного положення - польоту. У циклі рухів виділяють два періоду опори і два періоди польоту. Період польоту починається фазою виносу ноги і завершується опусканням ноги на опору. У період опори входять фази подседания на поштовхової нозі і відштовхування з випрямлення ноги. Висота положення тулуба відносно опори в момент вертикалі має назву «бігова посадка».
Рухи рук і ніг у бігу узгоджені, виконують перехресну роботу. Зустрічний перехресний поворот таза і плечей в напрямку руху дозволяє зберегти рівновагу і протидіє боковому розвороту тіла бігуна. На коротких дистанціях руки, зігнуті в ліктьових суглобах, рухаються вперед, кілька всередину, і тому, кілька назовні, з великим розмахом у плечових, і зміною кута ліктьових суглобів. Тулуб бігуна трохи нахилене вперед або майже вертикально.
У період польоту нога, яка закінчила відштовхування, розгинається в тазостегновому суглобі, згинається в колінному, стегно прискорено рухається вперед-вгору, здійснюючи винос ноги. При цьому гомілка переносний ноги, продовжуючи уповільнено згинатися в колінному суглобі (відбувається «складання» ноги), починає прискорено розгинатися, здійснюючи так званий вихлест вперед. Коли це рух в колінному суглобі сповільнюється, стегно починає опускатися вниз; стопа ж ще продовжує сповільнюється винос вперед щодо таза. При найбільшому видаленні стопи від таза вперед починається наступна фаза бігу.
Фаза опускання ноги на опору характеризується активним прискореним рухом ніг: одна розганяється вгору-вперед, а інша - вниз-назад. Спостерігається активне зведення стегон. Однак завдання полягає не тільки в максимально швидкому зближенні стегон, а в найбільш швидкому опусканні стопи на опору. Загрібати рух ноги, що опускається на опору, знижує «посадкову швидкість» стопи і сприяє більш активному перекату відразу ж з початку опори. До моменту постановки стопи на опору руки продовжують прискорено наближатися до тулуба, допомагаючи цим зближенню ніг.
Максимальна швидкість бігуна залежить від його можливостей учащати кроки, скорочувати їх тривалість. З підвищенням частоти кроків створюються величезні прискорення ніг. Це вимагає великих витрат енергії на перенесення кожної ноги - на її розгін (збільшення швидкості при винесенні і при опусканні до опори) і її гальмування (для припинення виносу). Кінетична енергія, створена при розгоні, переходить в потенційну енергію пружно розтягнутих м'язів-антагоністів при гальмуванні ніг в польоті. Слідом за цим починається миттєвий зворотний перехід потенційної енергії м'язів в кінетичну енергію ніг (пружна віддача м'язів), що зближуються в польоті. Найбільш ефективно скорочується тривалість кроку в фазі опускання до опори (в польоті), коли обидві ноги рухаються назустріч одна одній.
Фаза подседания в опорному періоді бігу характеризується амортизацією ланок ОДА при уповільненому їх опусканні вниз і деяким гальмуванням в результаті наталкиванием на опору. Амортизація починається з моменту постановки ноги на опору і триває до моменту вертикалі, коли проекція ОЦМ знаходиться над точкою опори. Тут спостерігається згинання ноги в колінному, тазостегновому суглобах, компенсаторні руху в гомілковостопному, нахил поперечної осі таза в бік махової ноги, значне зниження ОЦМ. Протягом фази руки з крайнього нижнього положення починають прискорено підніматися вгору, відповідно, одна - вперед, інша - назад. Виникаючі сили інерції рук спрямовані вниз і посилюють напругу м'язів опорної ноги до кінця подседания. У фазі відштовхування спортсмен випрямляє ногу в тазостегновому, колінному суглобах, завершуючи рух згинанням в гомілковостопному суглобі. Випрямляючи ногу, спортсмен просуває таз і пов'язані ланки ОДА вперед і вгору від місця опори. Прискорений винос ноги в період опори збільшує швидкість ЗЦМ. Закінчуючи розгін, спортсмен починає гальмування махового перенесення стегна, виносить вперед гомілку (здійснює «вихлест»), і в подальшому продовжує розгинати ногу в колінному суглобі. Протягом цієї фази руки досягають найвищого положення, що підвищує розташування ЗЦМ тіла до початку польоту.
На які ж кінематики-динамічні характеристики бігового кроку вчителю слід звертати увагу, щоб сформувати у займаються правильну орієнтовну основу дій?
Щоб встановити вертикальні коливання тіла при бігу, різними дослідниками були проаналізовані руху голови, тазу, тазостегнового суглоба і загального центру мас. Всі фахівці вказують, що руху тіла хвилеподібні, по думки про точну формі цих рухів різні. При аналізі спринтерського бігу автори приходять до висновку: період польоту є вільне падіння. Багато з них вказують, що після відриву від землі ОЦМ описує параболічну траєкторію, переміщаючись на коротку відстань вгору, а потім опускаючись на іншому шляху польоту. У момент контакту ноги з опорою ОЦМ продовжує знижуватися, швидко досягаючи найнижчої своєї точки, і потім піднімається в фазі відштовхування. Підйом тіла, а також переміщення центру ваги (щодо тулуба), викликане рухами кінцівок, відбувається в періоді опори, причому пік досягається в момент відриву від землі. З ростом швидкості бігу вертикальне переміщення ЗЦМ в одному циклі зменшується. Рухи рук призводять до синхронного підйому і зниження центру ваги тіла, тоді як ноги викликають асинхронне переміщення центру ваги.
Під час відштовхування нахил тулуба зменшується, а в польотної фазі він збільшується. Нахил тулуба при бігу по дистанції становить приблизно 10-15 ° по відношенню до вертикалі. Голова на півдорозі польоту завжди знаходиться вище, ніж в момент завершення відштовхування.
Зі збільшенням швидкості бігу змінюється спосіб постановки ноги на опору. Нога ставиться на опору все більше з передньої частини стопи і ближче до проекції центра ваги. Подібне явище спостерігається у більш талановитих бігунів. Цілком очевидно, що бігуни нижчою підготовленості ставлять ногу на опору під більш гострим кутом. Неважко помітити, що коли стегно махової ноги вже виконало значний шлях в прискореному підйомі, толчковая нога ще не випрямлена, хоча перейшла в кілька похиле положення. Швидке випрямлення поштовхової ноги відбувається в той момент, коли стегно махової ноги піднято досить високо (рис. 2.8). Відштовхування завершується не тільки повним випрямлення опорної ноги, а й розгинанням в гомілковостопному суглобі (підошовне згинання). У польотної фазі відбувається активне, як можна більш швидке зведення стегон. Нога після закінчення відштовхування але інерції кілька рухається назад-вгору, а потім, згинаючись в коліні, починає швидко рухатися стегном вниз-вперед, і махова нога, розгинаючись, стрімко йде вниз.
Ще важливіше енергійне і швидке рух махової ноги вниз і назад, цей рух повинен бути швидким і яскраво вираженим, щоб до моменту вертикалі знизити гальмівний вплив при постановці ноги і посилити наступне відштовхування. Стопа приймається на себе. Особливо це важливо при початку руху стегна вниз-назад для постановки ноги. Лише в останній момент перед постановкою стопа активно опускається вниз, і приземлення відбувається на передню її частину з низьким положенням п'яти над доріжкою. У спринтерському бігу по прямій дистанції стопи треба ставити носком прямо-вперед. При зайвому розвороті їх назовні погіршується відштовхування.
Основи техніки спринтерського бігу (контурограмма)
Мал. 2.8. Основи техніки спринтерського бігу (контурограмма)
З настанням стомлення нога ставиться на опору йод гострішим кутом, відстань по відношенню до проекції ЗЦМ збільшується на 5-6 см. В першу чергу це пов'язано з пасивної постановкою ноги на опору. Ці втрати можна зменшити за рахунок постановки ноги на опору активним рухом під себе, що значно покращує рекуперацію рухового потенціалу бігуна. У бігу важливе значення має просування по прямій лінії без відхилень. Це зберігає ритм бігу і рівновагу.
Коли стопа стосується землі, суглоби ноги (тазостегновий, колінний, гомілковостопний) короткочасно згинаються, амортизуючи приземлятися тіло. Як тільки тіло досить просунулася вперед, кінцівку розгинається, рухаючи тіло вгору і вперед. У хорошого бігуна коліно згинається сильніше під час періоду опори і у нього ширше можливий діапазон розгинання колінного суглоба під час поштовху. Тривалість згинання та розгинання коліна під час періоду опори зменшується при збільшенні швидкості бігу. Під час опори хороші бігуни повністю і швидко розгинають тазостегновий суглоб, роблячи це раніше, ніж стопа покидає землю. У поганого бігуна повного розгинання в тазостегновому суглобі до завершення відштовхування не відбувається.
Детальному аналізу піддавалися руху в фазі опорного періоду, так як саме з цієї фазою дослідники пов'язують головний механізм локомо переміщення людини в просторі. Фахівці виділяють в опорному періоді фази амортизації і відштовхування. Є три окремі фази періоду опори: «гальмування», «натиснення» і «поштовх». Дані, отримані при двох швидкостях бігу - помірною та максимальної, показали, що зменшення часу опори при більш високій швидкості пов'язано переважно із зменшенням тривалості «поштовху». Час фази «натискання» залишається незмінним, тоді як тривалість фази «гальмування» дещо знижується.

                                                           01.04
                                                      ФК 9 клас
Тема: Техніка зупинки м яча
Зупинки служать засобом прийому й оволодіння м'ячем. Ціль зупинки – погасити швидкість м'яча, що котиться або летить для здійснення подальших дій.
Зупинка ногою. Основні фази руху є загальними для різних способів.
Підготовча фаза – прийняття вихідного положення – характеризується переносом ваги тіла на опорну ногу, що трохи зігнута для стійкості. Нога, що зупиняє, посилається назустріч м'ячеві.
Рис. 5. Зупинка м'яча ногою: а – внутрішньою стороною стопи; б – підйомом; в-стегном
Робоча фаза – амортизуюучий рух зупиняючою ногою, яка трохи розслаблена. У момент зіткнення з м'ячем (або трохи раніш) починається рух ноги назад. Швидкість руху поступово сповільнюється 
Завершальна фаза – прийняття необхідного положення для наступних дій. Загальний центр ваги тіла переноситься убік зупиняючої ноги і м'яча.
Зупинка внутрішньою стороною стопи (Рис. 5, а). Для зупинки м'яча, що котиться, нога виноситься назустріч м'ячу. Стопа повернута назовні на 90°. У момент зіткнення м'яча і стопи нога відводиться назад до рівня опорної ноги.
При зупинці м'ячів, які низько летять, у підготовчій фазі нога, що зупиняє, більше згинається в колінному суглобі і піднімається до рівня м'яча. М'ячі, які високо летять зупиняються в стрибку.
Зупинка підошвою. При наближенні м'яча, що котиться назустріч, нога виноситься вперед. Носок піднятий вгору під кутом 30–40°. Поступальний рух назад незначний.
Для того щоб зупинити підошвою м'яч, що опускається, необхідно точно розрахувати місце його приземлення. Носок ноги піднятий. У момент торкання м'яча землі він накривається (але не давиться) підошвою.
Зупинка підйомом. При зупинці м'ячів, що опускаються з високої траєкторії, стопа ноги, розташована паралельно землі (Рис. 5, б). Поступальний рух проводиться вниз-назад.
Зупинка стегном. Необхідно розташувати стегно під прямим кутом до м'яча, що летить (Рис. 5, в). М'яч стикається із середньою частиною стегна. Поступальний рух проводиться вниз-назад.
Зупинка м'яча грудьми. У підготовчій фазі футболіст повертається обличчям до м'яча (Рис. 6), ноги на ширині пліч або невеликого кроку (50–70 см), груди подаються вперед, руки злегка зігнуті. При наближенні м'яча тулуб відводиться назад, плечі і руки – вперед.
М'ячі, які високо летять, зупиняються грудьми в стрибку.
Рис. 6. Зупинка м'яча грудьми та переведення м'яча зовнішньої частиною підйому
Зупинка м'яча головою рідше використовується в грі, тому що вона важка за виконанням. Зупиняють м'яч переважно чолом (середина чола) поступальним рухом вниз або назад.
Зупинка м'яча з переведенням. Сучасний футбол характеризується тим, що гравці ще до прийому (зупинки) м'яча повинні прийняти рішення про подальші дії. Зупинки з переведенням саме і дозволяють не тільки погасити швидкість м'яча, але і цілеспрямовано змінити його напрямок, зручно підготуватися для подальших дій.
Переведення переважно виконуються убік (вправо – уліво) або назад (за спину) 
Розглянемо особливості переведення на прикладі переведення м'яча зовнішньою частиною підйому (Рис. 6). Нога, що зупиняє, виноситься вперед. Стопа розвертається назовні. Рух ноги назад за м'ячем проводиться з таким розрахунком, щоб накрити його в момент відскоку. Тулуб повертається убік подальшого руху м'яча.

понедельник, 30 марта 2020 г.

                                                                    31.03
                                                                ФК 10 клас
Тема: Розвиток спритності
Основи методики розвитку спритності У цілісній руховій діяльності координаційні здібності проявляються у взаємодії, але у певних ситуаціях роль окремих здібностей змінюється. Для кожного із вказаних видів координаційних здібностей розроблена методика їх розвитку. Слід зауважити, що розвиток спритності відбувається, в першу чергу, шляхом створення більшого фонду нових форм координації рухів. Оскільки спритність за допомогою певної вправи розвивається, поки вона не буде засвоєна, доцільно регулярно оновлювати і проводити вправи за складніших умов. Вправи, що використовуються для розвитку спритності, при умові, що вони мають елементи новизни: - виконання вправи з різних незвичайних вихідних положень і закінчення такими ж кінцевими положеннями; - виконання вправи в обидва боки, обома руками і ногами в різних умовах; - зміна темпу, швидкості і амплітуди рухових дій; - змін просторових меж виконання вправи; - виконання додаткових рухів; - щойно засвоєну вправу виконують у різних комбінаціях з раніше вивченими. Методичні прийоми, що ускладнюють умови виконання: „суміжні завдання” (наприклад, виконання розбігу для стрибка в довжину зі звичною, дещо збільшеною чи зменшеною довжиною кроку); „контрастні завдання” (наприклад, кидки м’яча в ціль з різко зміненої відстані, з 5 і 10 м); тимчасове виключення зорового контролю (ведення м’яча із заплющеними очима). У процесі розвитку координаційних здібностей останні обов’язково пов’язуються з технічним і тактичним навчанням, а також з розвитком інших рухових якостей. Цієї мети досягають за допомогою різних комбінованих вправ, різноманітних естафет, спортивних ігор та ін. Слід пам’ятати і про зв’язок спритності із функцією рівноваги.

https://www.youtube.com/watch?v=CuIoTdDSiHA
                                                                31.03
                                                            ФК 11 клас
Тема: Розвиток силових якостей
Характеристика сили
Сила – здатність людини долати опір або протидіяти йому за допомогою м’язових зусиль. В якості опору можуть виступати:
  1. Сила земного тяжіння;
  2. Опір навколишнього середовища;
  3. Маса обтяжень (приладів, снарядів);
  4. Сила інерції власного тіла або його ланок;
  5. Опір партнерів.
Чим більший опір здатна подолати людина тим вона є сильніша. Основними специфічними для різних дій видами сили є: абсолютна сила, відносна сила, швидкісна сила, вибухова сила, силова витривалість.
Абсолютна сила – це здатність долати найбільший опір або протидіяти йому.
Відносна сила – показник абсолютної сили котрий приходиться на 1кг/маси тіла людини.
Швидкісна сила – здатність людини долати помірний опір з максимальною швидкістю.
Вибухова – прояв найбільшого зусилля за найкоротший проміжок часу.
Силова витривалість – це здатність людини якомога ефективніше долати помірний зовнішній опір.
Сила залежить від 2 – х факторів:
  1. Зовнішній фактор (величина зовнішнього опору, зовнішні умови, час доби, погодні умови);
  2. Внутрішній фактор:
Структура м’язів. За структурою та метаболічними якостями розрізняють два основні типи м’язових волокон: червоні і білі. Червоні здатні до тривалої і повільної роботи. Сила і швидкість скорочення білих волокон значно вищі ніж червоних. [11]
М’язова маса. Збільшення м’язової маси супроводжується зростанням абсолютної сили. Проте, позитивна залежність «маса тіла – абсолютна сила» тим більша чим краще тренована людина. У мало тренованих осіб вона може зовсім не проявлятися. Поряд з тим, зі збільшенням м’язової маси відносна сила, як правило, зменшується.
Внутрішньом’язова координація. Як відомо, кожний руховий нерв складається з окремих мотонейронів. Кожний окремий мотонейрон з його розгалуженням і м’язовими волокнами, які він іннервує, називають руховою одиницею (РО). 
Міжм’язова координація. Її суть полягає у синхронізації збудження оптимальної для певної пухової дії кількості м’язів синергістів; гальмування активності м’язів – антагоністів; раціональній послідовності залучення до роботи м’язів; забезпечення фіксації в суглобах, у яких не потрібно бути рухів. 
Реактивність м’язів. Її суть полягає у здатності м’язів накопичувати енергію розтягування з наступним її використанням як силового додатку, що підвищує потужність їх скорочення. Чим активніше (в оптимальних межах –– 15 – 25% ) розтягуються м’язи у фазі амортизації і сим швидше вони переключаються з поступливої роботи до волаючої роботи, тим вища потужність їх скорочення.
Потужність енергоджерел Короткочасна напружена силова і швидкісно – силова робота забезпечується фосфатними енергоджерелами (АТФ, КрФ), а триваліша виконується за рахунок анаеробного та аеробного розчеплення глікогену.

                                                         31.03
                                                    ФК 7 клас
Тема: Вдосконалення ударів підйомом
Вправи для опанування удару м'яча серединою підйому

Стань перед м’ячем замахнись правою ногою так, щоб влучити серединою підйому, але обмежитись чітким підведенням ноги до м’яча;
Стеж, щоб правильно стояла опорна нога, а середина підйому припадала на середину м’яча


Удар внутрішньою частиною підйому по нерухомому м'ячу
Удар внутрішньою частиною підйому по нерухомому м'ячу застосовують під час коротких, середніх і довгих передач та ударах по воротах.
Він виконується так само, як і удар серединою підйому, але в останній перед ударом момент треба розвернути носок ноги назовні. Розбіг робиться під кутом у напрямку удару.
Опорну ногу треба поставити на зовнішню частину стопи збоку від м'яча на 20—30 см, сам удар спрямувати на м'яч трохи збоку від його центру.
Щоб краще опанувати прийом удару внутрішньою частиною підйому по нерухомому м'ячу, попередньо потренуйся виконувати такі вправи.






















                                                                 31.03
                                                            ФК 6 клас
Тема:Зупинка м яча
Зупинки служать засобом прийому й оволодіння м'ячем. Ціль зупинки – погасити швидкість м'яча, що котиться або летить для здійснення подальших дій.
Зупинка ногою. Основні фази руху є загальними для різних способів.
Підготовча фаза – прийняття вихідного положення – характеризується переносом ваги тіла на опорну ногу, що трохи зігнута для стійкості. Нога, що зупиняє, посилається назустріч м'ячеві.
Рис. 5. Зупинка м'яча ногою: а – внутрішньою стороною стопи; б – підйомом; в-стегном
Робоча фаза – амортизуюучий рух зупиняючою ногою, яка трохи розслаблена. У момент зіткнення з м'ячем (або трохи раніш) починається рух ноги назад. Швидкість руху поступово сповільнюється [17,72].
Завершальна фаза – прийняття необхідного положення для наступних дій. Загальний центр ваги тіла переноситься убік зупиняючої ноги і м'яча.
Зупинка внутрішньою стороною стопи (Рис. 5, а). Для зупинки м'яча, що котиться, нога виноситься назустріч м'ячу. Стопа повернута назовні на 90°. У момент зіткнення м'яча і стопи нога відводиться назад до рівня опорної ноги.
При зупинці м'ячів, які низько летять, у підготовчій фазі нога, що зупиняє, більше згинається в колінному суглобі і піднімається до рівня м'яча. М'ячі, які високо летять зупиняються в стрибку.
Зупинка підошвою. При наближенні м'яча, що котиться назустріч, нога виноситься вперед. Носок піднятий вгору під кутом 30–40°. Поступальний рух назад незначний.
Для того щоб зупинити підошвою м'яч, що опускається, необхідно точно розрахувати місце його приземлення. Носок ноги піднятий. У момент торкання м'яча землі він накривається (але не давиться) підошвою.
Зупинка підйомом. При зупинці м'ячів, що опускаються з високої траєкторії, стопа ноги, розташована паралельно землі (Рис. 5, б). Поступальний рух проводиться вниз-назад.
Зупинка стегном. Необхідно розташувати стегно під прямим кутом до м'яча, що летить (Рис. 5, в). М'яч стикається із середньою частиною стегна. Поступальний рух проводиться вниз-назад.
Зупинка м'яча грудьми. У підготовчій фазі футболіст повертається обличчям до м'яча (Рис. 6), ноги на ширині пліч або невеликого кроку (50–70 см), груди подаються вперед, руки злегка зігнуті. При наближенні м'яча тулуб відводиться назад, плечі і руки – вперед.
М'ячі, які високо летять, зупиняються грудьми в стрибку.
Рис. 6. Зупинка м'яча грудьми та переведення м'яча зовнішньої частиною підйому
Зупинка м'яча головою рідше використовується в грі, тому що вона важка за виконанням. Зупиняють м'яч переважно чолом (середина чола) поступальним рухом вниз або назад.
Зупинка м'яча з переведенням. Сучасний футбол характеризується тим, що гравці ще до прийому (зупинки) м'яча повинні прийняти рішення про подальші дії. Зупинки з переведенням саме і дозволяють не тільки погасити швидкість м'яча, але і цілеспрямовано змінити його напрямок, зручно підготуватися для подальших дій.
Переведення переважно виконуються убік (вправо – уліво) або назад (за спину) [18,240].
Розглянемо особливості переведення на прикладі переведення м'яча зовнішньою частиною підйому (Рис. 6). Нога, що зупиняє, виноситься вперед. Стопа розвертається назовні. Рух ноги назад за м'ячем проводиться з таким розрахунком, щоб накрити його в момент відскоку. Тулуб повертається убік подальшого руху м'яча.

                                                                 31.03
                                                            ФК  9 клас
Тема: Вкидання аута
Вкидання м'яча є одним із способів відновлення гри. Гол, забитий безпосередньо після вкидання, не зараховується. Вкидання призначається у випадку, коли м'яч повністю перетне бокову лінію поля, з місця, де м'яч перетнув лінію на користь команди-суперниці гравця, що останнім торкнувся м'яча.

Процедура[ред. | ред. код]

Гравець виконує вкидання під час гри
Гравець, що вкидає м'яч, знаходиться лицем до поля і кидає м'яч двома руками з-за голови, торкаючись при цьому частиною обох ступень або бічної лінії, або землі за межами бокової лінії. При цьому м'яч повинен перетнути бокову лінію в тій точці, в якій він покинув межі поля. Гравці протилежної команди в момент вкидання повинні знаходитися на відстані не менше 2 м від гравця, що кидає. Він не може чіпати м'яч раніше, ніж той торкнеться іншого гравця. М'яч вважається у грі коли він входить у межі поля.

Порушення і покарання[ред. | ред. код]

Якщо гравець, що виконує вкидання повторно торкнеться м'яча (не руками) до того моменту як він (м'яч) не торкнеться будь-якого іншого гравця, то протилежна команда одержує право на виконання вільного удару з місця, де сталося торкання.
Якщо вкидаються повторно стосується м'яча руками:
  • Якщо це воротар в межах свого штрафного майданчика, то протилежна команда одержує право на виконання вільного удару з місця, де сталося торкання;
  • Якщо це польовий гравець, або воротар за межами своєї штрафної площі, то в залежності від місця порушення, протилежна команда одержує право на виконання штрафного або 11-ти метрового удару .
За всі інші порушення даного Правила, право на виконання вкидання переходить до протилежній команді.
Вкидання з виконанням сальто

Цікаві особливості[ред. | ред. код]

  • Відстань до бокової лінії від гравця, що виконує вкидання м'яча, фактично не обмежується. Важливо лише, щоб гравець частиною обох ступнів торкався землі за межами бокової лінії, знаходився на одному рівні з полем (так, наприклад, не можна виконувати вкидання з трибуни або ж з будь-якого іншого підвищення), а м'яч увійшов у гру в тій точці, через яку він гру покинув.
  • Якщо при виконанні вкидання гравець кидає м'яч уздовж бічної лінії і при цьому у нього не виходить вкинути м'яч у поле (така ситуація іноді зустрічається у футболі), це не вважається неправильним введенням м'яча в гру. Команда отримує право повторити вкидання, так як фактично воно не було зроблено.
  • Останнім часом у футболі став популярним акробатичний прийом, коли м'яч з ауту вводиться з виконанням сальто вперед (відео). Крім естетичного ефекту подібний прийом несе і раціональне зерно - кут вкидання збільшується і м'ячу надається додаткова швидкість, внаслідок чого він відлітає набагато далі, ніж звичайно.
                                                     31.03
                                              ЗВ 10 клас
Тема:Складання опису місцевості
Чому для військових важливі знання з топографії? Пригадайте з уроків географії, яку інформацію про рельєф можна зчитати з карти.
Складання опису місцевості. Географічний опис місцевості починають із загальної характеристики території. Потім складають опис кожного географічного елемента.
У загальній характеристиці місцевості вказують таку інформацію:
• дані про карту (номенклатура, масштаб, рік видання тощо); • відомості про межі ділянки (географічні та прямокутні координати її кутів), геодезичну основу (види опорних пунктів, їх кількість); • характеристику місцевості (рельєф, населені пункти, шляхи сполучення, ліси тощо).
Після загальної характеристики описують географічні елементи місцевості: • рельєф ділянки; • гідрографію; • рослинність; • населені пункти; • шляхи сполучення; • інші елементи місцевості (межі, ґрунти тощо).
Воєнно-топографічні описи, наприклад, надають відомості про загальну характеристику місцевості та місцевих умов, довідкові відомості про окремі об'єкти місцевості та їх можливий вплив на бойові дії військ за різних погодних умов та пір року..
Іл. 43.1. (а) — приклад рельєфу місцевості; (б) — зображення рельєфу місцевості горизонталями
Рельєфом місцевості називають сукупність різних нерівностей на земній поверхні. Розрізняють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина, лощина (видолинок). На сучасних топографічних картах і планах рельєф зображують горизонталями, що доповнюються абсолютними позначками та бергштрихами (іл. 43.1). Спосіб горизонталей для зображення рельєфу земної поверхні запропонував в 1791 р. Ж. Дюпен-Тріель для побудови карти Франції. Цей спосіб найоб'єктивніший, простий, надає змогу геометрично найточніше передати форму рельєфу та відобразити його особливості.
Іл. 43.3. Сутність зображення рельєфу горизонталями (а) і (б) — вигляд горизонталей на топографічних картах: 1 — потовщені; 2 — основні; 3 — додаткові; 4 — допоміжні
Горизонталі — це замкнуті лінії, що проходять через точки місцевості з однаковою абсолютною висотою. Якщо уявно розрізати фізичну поверхню Землі рівневими поверхнями, які рівновіддалені одна від одної, як це зображено на іл. 43.3 а, то кожна лінія перерізу матиме вигляд замкненої кривої і постійну абсолютну висоту; отже, вона є горизонталлю. На місцевості берегові лінії (межа води і суші) ставків, озер є горизонталями.
Горизонталі мають такі властивості: усі їхні точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу; усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша карти, указують на підвищення чи улоговину, які позначають підписами відміток і бергштрихами* (див. форзац); що більше горизонталей на схилі, то він вищий — за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими; що ближче горизонталі розміщені одна від одної, то схил є крутішим і кут нахилу місцевості більшим — за величиною закладання (за відстанню між горизонталями) можна визначити крутизну схилу в градусах; найкоротша відстань між двома горизонталями — перпендикуляр до них, що відповідає напряму найбільшої крутизни. Отже, напрям схилу в кожній його точці перпендикулярний до горизонталей; вододільні лінії та осі видолинків перетинаються горизонталями під прямим кутом; горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зображення найбільшого уступу) і зберігають подібність відповідних їм ліній на місцевості, утворених у результаті уявного перерізу рельєфу площинами.
Задану віддаль h між сусідніми січними площинами називають висотою перерізу рельєфу (іл. 43.3 а). Висоту перерізу можна також визначити як різницю висот двох сусідніх основних горизонталей на карті. Основними називають такі горизонталі, які віддалені одна від одної на прийняту для даної карти висоту перерізу рельєфу. Основні горизонталі на картах позначають суцільною лінією коричневого кольору.
Визначення абсолютних і відносних висот за топографічною картою. Крім горизонталей, рельєф на картах зображають відмітками абсолютних висот характерних точок рельєфу — вершин гір чи горбів, дна улоговин, сідловин, тальвегів, перегинів схилів. У поєднанні з горизонталями відмітки висот полегшують визначення за картою напрямів схилів, перевищень тощо.
Абсолютною висотою точки місцевості називають її висоту в метрах над рівнем моря. За початок відліку висот на картах беруть рівень Балтійського моря (нуль Кронштадтського футштоку — водомірного посту (іл. 43.4). Висоти в метрах над рівнем моря, підписані на картах, називають відмітками. Позначають їх арабськими цифрами біля характерної точки з точністю до 0,1 м. Перевищення однієї точки місцевості над іншою називається відносною висотою; вона може бути одержана як різниця абсолютних висот точок (іл. 43.5).
Висоти точок місцевості над рівнем моря (абсолютні висоти) визначають по карті за допомогою відміток висот горизонталей і прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу. Якщо точка розміщена на горизонталі, то її абсолютна висота дорівнює значенню відмітки цієї горизонталі.
Наприклад, на іл. 43.5 горизонталь з відміткою 215 проходить через сарай. Це означає, що сарай розміщений на висоті 215 м.
Іл. 43.4. Кронштадтський футшток
Іл. 43.5. Абсолютні та відносні висоти позначок: 1 — визначення висоти позначок; 2 — визначення висоти позначок (а — горизонталі, б — точки)
Розглянемо способи визначення взаємної видимості точок за картою. Під час визначення взаємної видимості точок за картою треба взяти до уваги не лише позначки висот над рівнем моря, але і висоту місцевих предметів (лісу, кущів, будівель тощо) над рівнем землі. Такі дані беруть або з карти (надписів), або за даними розвідки місцевості. Взаємну видимість точок визначають за картою одним із таких способів.
Для визначення взаємної видимості доцільно використовувати такі правила: • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) немає пагорбів або місцевих предметів, які мають позначки, що перевищують величину позначок (СП) і (Ц), то видимість між цими двома точками є (іл. 43.6): • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є перешкода, яка має більшу за величиною позначку, ніж відмітка СП і Ц, то видимість між СП і Ц відсутня (іл. 43.6). • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є перешкода, яка нижча за СП, але вища за Ц , то видимості між спостерігачем і ціллю може і не бути (іл. 43.6): у цьому випадку наявність видимості залежить від віддалення перешкоди від цілі (Ц). Що ближче така перешкода до цілі, то більше воно буде закривати видимість цілі, і навпаки; • якщо точки розташовані на одному схилі, то видимість між ними буде залежати від форми цього схилу (іл. 43.6), на рівному і вигнутому схилах всі точки звичайно спостерігаються, якщо не перешкоджає рослинність або місцеві предмети, а на випуклому і хвилястому схилах такої видимості може і не бути.
Іл. 43.6. Визначення за картою взаємної видимості
Визначення і позначення на карті полів невидимості. Полями невидимості називають закриті ділянки місцевості, яких не видно з пунктів спостереження. Залежно від наявності часу їх визначають приблизно (без графічних креслень) або способом побудови профілів місцевості.
Ця задача полягає в знаходженні кордонів полів невидимості. Наближене визначення полів невидимості. Спочатку на карті визначають і виявляють у напрямку спостереження ті об'єкти місцевості, які можуть заважати огляду. Потім окомірно визначають і проводять на карті найближчі до спостерігача межі полів невидимості. Ці межі зазвичай збігаються з лініями вододілів, узліссям, околицями населених пунктів. Згодом також окомірно встановлюють дальні межі невидимості за цими укриттями, тобто встановлюють положення точок місцевості за висотою відносно променя зору, який проходить від спостерігача через верх укриттів. Якщо треба, для визначення дальніх меж полів невидимості використовують спосіб побудови трикутника або спосіб обчислення. Поля невидимості, визначені за картою, уточнюють потім на місцевості.
Іл. 43.7. Поля невидимості на карті: а — визначення ділянок невидимості; б — позначення полів невидимості
Якщо побудувати на карті поля невидимості в секторах спостереження з кількох спостережних пунктів, то отримаємо загальну картину полів невидимості в даній смузі місцевості, ділянки, які не проглядаються із жодного спостережного пункту, рекомендовано зафарбувати кольоровим олівцем: червоним — у розташуванні супротивника, синім — у нашому розташуванні (іл. 43.7).
Плоскі прямокутні координати (іл. 43.8) — система координат, у якій складають майже всю гірничу графічну документацію; це дві взаємно перпендикулярні прямі — вісь абсцис X (у геодезії спрямовану вздовж земного меридіана) та вісь ординат Y, які ділять площину на чверті. Точка перетину осей є початком координат. Складаючи плани поверхні, поверхню земного еліпсоїда розділяють на зони (шестиградусні), і кожну зону розгортають у площину. Для кожної зони утворюється самостійна система плоских прямокутних координат. При цьому вісь X спрямовують по осьовому меридіану, а вісь Y — по екватору. Планове положення точки визначають її абсциса та ордината.
Іл. 43.8. Плоскі прямокутні координати: а) однієї зони: б) частини зони
Географічні координати1 (іл. 43.9) — величини, які визначають положення певної точки на місцевості (на плані чи на топографічній карті) відносно прийнятої системи координат. Система координат встановлює початкові (вихідні) точки поверхні або лінії відліку потрібних величин — початку відліку координат та одиниці їх обчислення. На топографічних картах представлені система географічних координат та система плоских прямокутних координат.
Система географічних координат (географічні координати) застосовується для визначення положення точок земної поверхні відносно екватора й початкового (нульового) меридіана. Координатами є кутові величини: географічна широта (В) й географічна довгота (L). Для визначення географічних координат на топографічних картах слугує мінутна рамка. Довгота (кут між площиною меридіана в точці спостереження та нульовим (Гринвіч) меридіаном), широта (кут між прямовисною лінією та площиною екватора) визначають положення точки на поверхні Землі. Вимірюються в градусах (°), довгота — від 0° до 180° на захід та на схід від Гринвіча, широта — від 0° до 90° на північ, від 0° до —90° на південь від екватора. Географічні координати передають горизонтальне (планове) положення точок. Але в роботі із топографічною картою необхідно знати і абсолютну висоту. Абсолютні висоти в Україні визначають в Балтійській системі висот (відносно поверхні геоїда). Для забезпечення правильного положення об'єктів, що наносять на карту, необхідно визначити географічну широту та географічну довготу й абсолютну висоту певної кількості точок, а положення всіх інших — відносно цих. Точки, закріплені на місцевості із точно встановленими плановими і висотними координатами, називають опорними пунктами, які поділяються на пункти планової основи та пункти висотної основи.
1 Докладні пояснення щодо системи прямокутних та географічних координат подано в документі «Про затвердження Тимчасового стандарту оперативних (тактичних) умовних знаків (першого стандарту) для оформлення оперативних (бойових ) документів». Наказ начальника Генерального штабу ЗСУ № 274 від 02.07.2016». Режим доступу: http://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/68204/1/Trofymenko_pravyla.pdf

                                                               25.02                                                             ФК 9 клас Т...